Дмитро Чобіт

Фарисеї

Або
Неоголошена війна Україні

Написана в гостро-викривальному стилі книга розповідає про причини розколу помаранчевої команди та боротьбу за владу в сучасній Україні, висвітлює маловідомі, а то й цілком приховані сторони діяльності деяких політиків, зокрема, лідера виборчого блоку свого імені Юлії Тимошенко та її оточення.
      Безумовно, що нове політичне дослідження зацікавить всіх, кому не байдужа доля України й українців.
      Джерело: “Чобіт Д.В., Фарисеї, або Неоголошена війна Україні. - Броди: Просвіта. - 2006 - 104 с.”

Передмова

І. ЛОКШИНА НА ВУХА ВИБОРЦЯ

Юлія Володимирівна Тимошенко аж ніяк не є щирою і відкритою особою – вона завжди щось приховує, замовчує, перекручує. Прикладів – хоч греблю гати.

Взяти хоча б її походження та національність батьків. Чому це приховувати, писати по різному у пресі та книгах? Чому не сказати так як є – прямо і чітко?

Або таке. У прямому ефірі ТРК “Київ” 14 січня 2006 року на запитання ведучого Василя Зими: “Коли Ви вперше вступили в політичну партію?” Юлія Володимирівна відповіла: “В партію “Батьківщина” вже в дорослому віці.” Але ця відповідь є неправдивою, бо Ю.Тимошенко ще раніше була одним з найактивніших членів “Громади”: вона займала посаду першого заступника голови партії Павла Лазаренка і навіть очолювала тіньовий уряд цієї політичної сили.

Таких речей Юлія Володимирівна не могла забути. То навіщо ж говорити неправду?  На мою думку, Ю.Тимошенко спробувала замовчати цей факт, щоб через нього бува не вийшли на більш резонансне: коли у Павла Івановича Лазаренка розпочалися неприємності і він  вимушений був залишити Україну, Юлія Володимирівна Тимошенко разом із Олександром Валентиновичем Турчиновим та деякими іншими громадівцями кинули шефа та створили у 1999 році нову партію – “Батьківщина”, яка на відміну від опозиційної до режиму Кучми “Громади” задекларувала йому повну підтримку.

Але ведучий був наполегливим і перепитав: “А в Комуністичній партії Ви не були?”.

А ось відповідь Ю.Тимошенко: “Так, комсомолкою була”.

Знову неясно – якщо взяти до уваги ствердне “так”, то виходить, що Ю.Тимошенко була членом КПРС. Але коли повірити словам: “Комсомолкою була”, то виходить, що ніби й ні. Але виникає запитання: цілком доросла людина (на час розвалу СРСР Ю.В.Тимошенко виповнився 31 рік), не знає різниці між членством у КПРС і ВЛКСМ? Зрештою, членство в КПРС аж ніяк не може служити надто великим гріхом.

У цій же програмі на запитання: “Ваше перше офіційне місце роботи?” Юлія Володимирівна відповіла: “Це було військове підприємство в Дніпропетровську, яке відносилося до Міністерства оборони”. Може й так, але довідники подають першим місцем роботи Юлії Володимирівни Дніпропетровський машинобудівний завод ім.В.Леніна, на якому вона працювала  інженером-економістом з 1984 до 1988 року і звідти перейшла у 1989 році у бізнес.

Вкрай нещирими є і такі слова Ю.Тимошенко, сказані 14 січня 2006 року у прямому ефірі ТРК “Київ”: “Коли приходить великий капітал в політику, він абсолютно не може зупинитися заробляти. І тоді нема бюджету, тоді нема заробітних плат,  тоді нема нічого, що дає людям нормально жити. Не може великий капітал одночасно бути владою в Україні”.

Виявляється, що Юлія Володимирівна чудово знає наслідки діяльності великого капіталу у політиці. Я цілком погоджуюся із цими словами, але хочу запитати: “Якщо лідер БЮТ так добре розуміє цю проблему, то чому в очолюваному нею списку так багато бізнесменів? У першій сотні їх аж 38! І це незаперечний і не спростований факт. Звідси напрошується висновок: Ю.Тимошенко людям говорить одне, а насправді чинить навпаки. Невже сподівається на те, що ніхто не співставить елементарне, не порівняє слово і діло? Аби так говорити і діяти, потрібно бути... Як ви, шановні читачі, думаєте?

Між іншим, після вищенаведеної повчальної фрази Ю.Тимошенко щодо великого капіталу в політиці, ведучий Василь Зима не витримав і запитав: “Але ж ви теж мали великий капітал, коли прийшли до влади?”

На це пряме запитання Юлія Володимирівна не зуміла знайти простої і чіткої відповіді. Ось що вона сказала за відеозаписом: “Але я потім заради того, щоб мати можливість робити таку політику, як я роблю, я дала можливість Кучмі та його зграї, заради, щоб залишити свої політичні позиції, знищити все, що було у моєму житті. Тому я для себе вибір зробила. Тому сьогодні, як би ми не намагалися приборкати, а закинути мені нема чого. І, до речі, я вам скажу, що багато людей, після того, як рік прожила нова влада, питають, а скажіть, будь ласка, а чим ви відрізняєтесь від Януковича всі”.

Наголошую! Це дослівна відповідь Ю.Тимошенко на явно незручне запитання про її великий бізнес. По-перше, відповідь вкрай заплутана, розхристана і нелогічна. По-друге, замість прямої відповіді Ю.Тимошенко, посилаючись на якихось невідомих людей, сама задає запитання, чим всі теперішні представники влади відрізняються від Януковича. Можливо, Юлія Володимирівна цю різницю не бачить – так буває у дуже близьких за духом осіб. Але я думаю, що елементарна людська порядність представників нової влади очевидна всім. Тепер за українську владу мені не соромно. Це перше. І друге. При Кучмі і Януковичу прямий телеефір з політиками був практично неможливим! А тепер щодня і по всіх каналах. Україна при новій владі нарешті здобула давноочікувану Свободу і Демократію. І всі вже зрозуміли, що конституційне положення: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ”, — стало нормою повсякденного життя. І народ вже не той, ким він був за попереднього режиму – він встав з колін і вже ніколи на них не впаде. І всі, хто тепер при владі, на відміну від попередників, до народу прислухаються і від нього залежать, а не навпаки. Оце і є головна різниця. А ви її як пояснюєте людям, шановна Юліє Володимирівно?

Наступна, м’яко кажучи, дуже дивна неточність. У цій же передачі “Телепресклуб” ТРК “Київ” Ю.Тимошенко заявила: “Наша партія з 1997 року першою програмною позицією має роз’єднати владу і капітал”. В одній фразі і стільки неправди! По-перше, партія, яку очолює Ю.Тимошенко – Всеукраїнське об’єднання  “Батьківщина” – була створена не у 1997, а в 1999 році. По-друге, у 1997 році Ю.Тимошенко займала посаду першого заступника голови партії “Громада”. По-третє, положення щодо роз’єднання влади і капіталу у програмах партій “Громада” і “Батьківщина” відсутні начисто – ви їх там днем з вогнем не знайдете! Не ті люди їх створювали і зовсім не для того! По-четверте, як говорилось вище, сам виборчий список БЮТ, особливо його перша сотня, у якій переважають усіх мастей бізнесмени,  дає достатньо підстав для гасла: “Влада і капітал – нероздільні!” І це точно відповідатиме дійсності.

У передачі ведучий нагадав Ю.Тимошенко епізод із книги Р.Лози “Невиконане замовлення” про бабусю, хатинку і землю, сковану морозом. Юлія Володимирівна відповіла, що дуже добре пам’ятає цю сцену, бо саме з неї почалося її політичне життя: “Там не опалювана хата була, абсолютно без шибок у вікнах. Бабусі цій було десь приблизно за 70 років. І такий холод і інеєм покрита долівка. Долівка – це ви знаєте, це земля практично в хаті. І вона стояла босими ногами на цій покритій інеєм долівці”.

Майже так само цей епізод описаний і в книзі про Ю.Тимошенко “Невиконане замовлення”. Автор Р.Лоза описує цю зустріч у сільській хатині і наводить слова Юлії Володимирівни: “У цей момент я перестала бути підприємцем і стала політиком”.

Треба сказати, що написано досить вдало з емоційної точки зору – просто бабусі по селах ридають, читаючи цю зворушливу сцену.

А тепер полишмо емоції та проаналізуймо ситуацію. Якщо на долівці хати іній, значить температура мінусова. А коли  хата, за словами Ю.Тимошенко,  “абсолютно без шибок у вікнах” (за Р.Лозою “вікна всі вибиті”), то й у хаті мусить бути мінусова температура – це підтверджує і факт інію на долівці. А тепер висновок: на морозі навіть у кожусі людина за ніч замерзне цілком, а боса бабуся і поготів. У цій художньо-емоційній сцені щось не так – або ще морозів не було, або вікна були цілі, або ще щось.

До речі, гра на емоціях виборця проходить червоною ниткою крізь усю книгу Р.Лози “Невиконане замовлення” – всі вони спрямовані на те, аби розчулити легковірного виборця. Ось ще два епізоди із книги Р. Лози, які Ю. Тимошенко активно використовує і під час теперішньої виборчої кампанії страшних страждань Юлії Тимошенко у дитинстві та молодості.

Епізод перший. Р.Лоза аби підкреслити бідність Ю.Тимошенко в дитинстві, наводить її слова: “Нам ні з чого було зробити занавіски на вікна, а без них було жахливо незатишно, і, здавалось, навіть холодно в кімнаті. І мама збирала “різні шматки і акуратно їх зшивала”.*

На кого розрахований такий пасаж? У 60-х роках один метр ситцю чи полотна коштував 60 копійок і його спроможний був купити будь-хто.

Другий епізод стосується описаної сцени в гастрономі, яка мала місце на початку 80-х років, коли чоловік Юлії Володимирівни, купивши буханець хліба, не мав 10 копійок дочці Жені на склянку томатного соку і навіть через те ледь було не розплакався.**

Що тут сказати? 10 копійок якоїсь миті могло і не виявитись у кишені, але це ж не може бути характерним явищем, що свідчить про крайню скруту сина заступника голови райвиконкому!

Я докладно проаналізував лише одну телепередачу за участю Юлії Тимошенко, а скільки у ній виявилось неточностей, перекручень, небилиць, звичайного лицемірства. Наголошую  — це побіжний аналіз лише однієї передачі! А скільки їх ллється з екранів телевізорів щодня! Хто їх аналізує? Хто зважує  цю локшину, яку так нахабно розвішують на вуха легковірного виборця?

Неправда є тяжким гріхом. Неправда в устах політика – ще тяжчий гріх, бо від нього терпить народ. Його брехнею просто отруюють. Тому неправді в політиці потрібно давати відсіч, її необхідно викривати скрізь і завжди. Брехуни в політиці мають зникнути з життя українців. Саме брехня і лицемірство лежали в основі розколу помаранчевої команди, що й привело до зневіри та розчарувань значного числа українців. З огляду на важливість цієї проблеми варто хоча б коротко розповісти про невидимі загалу підводні течії та рифи у стані помаранчевої команди. І розпочати все з витоків.

_________________________________________
* Р.Лоза. Невыполненный заказ. – Киев. – 2002. – С.22.
**Там же.

ІІ. Причини розколу помаранчевої команди

1. З чого все почалося

Головною прикрістю, яка вразила все українське суспільство у післяпомаранчевий період, стало протистояння вчорашніх союзників і лідерів Помаранчевої революції – Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко. Про це протистояння українці дізналися одразу ж після тріумфальної перемоги над зловісним кучмівським режимом. Був час, коли наприкінці грудня, в першій половині січня Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко навіть не зустрічалися. Вперше вони разом з’явилися на людях у день інавгурації новообраного Президента України Віктора Ющенка 23 січня 2005 року. Що ж відбувалося у цей період і що стало причиною явного протистояння?

Про причину знали всі провідні політики, але про неї мало говорили публічно і зовсім не писали, тому широкі маси народу користувалися здебільшого чутками. А причина була єдина – нестримне бажання Юлії Тимошенко посісти посаду Прем’єр-міністра України. Саме через цю посаду все і почалося.

Свої виняткові права на зайняття поста Прем’єр-міністра України Юлія Володимирівна обґрунтовувала липневою 2004 року домовленістю з Віктором Ющенком. Саме тоді був укладений союз виборчого блоку партій “Наша Україна” Віктора Ющенка і  партії “Батьківщина” на чолі із Ю.Тимошенко. От тоді Юлія Володимирівна зуміла домогтися від Віктора Андрійовича обіцянки, що коли його оберуть президентом, то він запропонує їй посаду прем’єра.

2. Шкура невбитого ведмедя

Ідея створення коаліції “Сила народу” належала Юлії Тимошенко, вона прагнула залучити до участі в ній і Соціалістичну партію України, однак О.Мороз рішуче відмовився. Тому угоду підписали у дворі штабу “Нашої України” Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко. Суть угоди зводилася до того, що “Наша Україна” і “Батьківщина” висувають і підтримують єдиного кандидата у Президенти України  Віктора Ющенка. Взамін Юлія Тимошенко виторговувала для себе посаду прем’єра. Це робилося так неприховано і нав’язливо, що викликало хвилю обурення у таборі нашоукраїнців. Як можна ділити шкуру невбитого ведмедя? Чому заздалегідь обіцяти  лише посаду прем’єра, чому не розподілити ще й посад віце-прем’єрів і міністрів? Збоку це виглядало смішно.

Із самого початку категоричну незгоду щодо завчасного розподілу посад висловили начальник виборчого штабу “Нашої України” Роман Безсмертний, заступники начальника штабу Петро Порошенко, Юрій Єхануров, голова Української Народної Партії Юрій Костенко, голова Народного Руху України Борис Тарасюк, заступник керівника фракції “Наша Україна” у Верховній Раді Микола Мартиненко та інші. Всі вони не погоджувалися на передчасний розподіл посад, бо вважали найголовнішим завданням – усунення зловісного режиму Кучми. Саме це і було визначальною метою коаліції.

Всі розуміли, що протистояти кандидату  від тодішньої влади міг лише Віктор Ющенко. Тому заява Юлії Тимошенко про те, що вона відмовляється балотуватися на пост Президента України на користь В.Ющенка, виглядала непереконливо, а її домагання взамін за це отримати пост прем’єра викликали не лише посмішки, а й насмішки. Хтось із соратників В.Ющенка спересердя навіть сказав: “Коня кують, а жаба ногу підставляє”. Юрій Костенко запитував, а за що саме посада прем’єра має дістатися Юлії Тимошенко? Запитання досить слушне, адже Українська народна партія мала досить організовані структури в усіх областях, чого тоді не було у “Батьківщини”. До речі, про те, що собою являли партійні структури “Батьківщини” на Дніпропетровщині автор вже докладно писав у книзі “Монолітне болото”. Фактично, крім платних функціонерів на рівні обласних і районних організацій, за ВО “Батьківщина” не було нічогісінько.

Незважаючи на непоступливий спротив соратників Віктора Ющенка, Юлія Тимошенко все-таки заручилася його обіцянкою. Водночас вона затаїла злість на всіх, хто їй перечив і дозволив собі над нею глузувати. З цього часу всі вони стали її особистими ворогами. Нестримна жага влади і злоба охопили тендітну і миловидну жінку.

3. Перша спроба розподілу шкури

У ході виборчих перегонів, а особливо під час Помаранчевої революції, було не до посад – про них першою згадала Юлія Володимирівна одразу ж після перемоги Віктора Ющенка у повторному другому турі виборів 26 грудня 2004 року. Тоді Віктор Ющенко ще не сприйняв всерйоз домагань Юлії Тимошенко на посаду  прем’єра і сказав їй, що на цей пост рекомендуватиме голову бюджетного комітету Верховної Ради України Петра Порошенка, якому вже доручив формувати новий склад уряду.

Юлія Володимирівна одразу ж згадала Віктору Андрійовичу  його  липневу обіцянку. У свою чергу Роман Безсмертний нагадав претенденту на прем’єрську папаху її ж виборчі зобов’язання. Чи не у всіх округах, закріплених за ВО “Батьківщина”, виборча кампанія блоку “Сила народу” була “успішно” провалена.

Пригадую, які це були чорні дні в центральному офісі ВО “Батьківщина”. Настрій лідера передався підлеглим, всі були похмурі, злі та ображені на В.Ющенка. Ось тоді в рядах “Батьківщини” і почало посилено мусуватися нагадування про липневу обіцянку Віктора Ющенка та чи не вперше з’явився термін “оточення президента”. Головними супротивниками для Юлії Тимошенко та її близьких соратників стали передовсім Петро Порошенко та Роман Безсмертний, тому з них і розпочали творити страхополохів.  Робили це хоч і підступно, але професійно – звичайно, що з точки зору маніпуляцій суспільною свідомістю.

Відверте небажання Віктора Ющенка бачити на посаді прем’єра Юлію Тимошенко стало причиною того, що вони два тижні не зустрічалися – аж до інавгурації. Але ці дні команда Юлії Володимирівни не марнувала даремно.

4. Інавгурація і маніпуляція

До інавгурації ВО “Батьківщина” готувалася особливо ретельно. З усіх областей звозили бажаючих – таких виявилося дуже багато. Майдан Незалежності, як і у дні Помаранчевої революції, був переповнений. Але на одну особливість мало хто звернув увагу – волонтерів “Батьківщини” попросили заздалегідь зайняти місця коло монумента Незалежності, де мав виступати Президент України. Вони їх і зайняли задовго до урочистостей. Приїжджі за кошти “Батьківщини” компактно стояли і в інших місцях Майдану. Всіх їх ненав’язливо попросили привітати партійного лідера і якомога гучніше проскандувати “Юля! Юля!”. Ось і все. Більше нічого від них не вимагалося.

Задуманий піар вдався на славу. Коли новообраний Президент закінчив свою промову, з усіх боків майдану пролунало скандування “Юля! Юля!” “Юля – прем’єр!”. Спрацював ефект оплесків у залі, коли п’ять осіб з різних кутків, одночасно вдаривши в долоні, викликають оплески всього залу. Так і тут заздалегідь підготовлене скандування було підхоплене іншими. Вийшло досить зворушливо, аж Віктор Андрійович розчулився. Справили на нього враження і транспаранти: “Ющенко – президент, Тимошенко – прем’єр” та деякі інші, які були встановлені так, щоб їх побачили, ті кому треба.

Саме під враженням інавгураційних подій на Майдані Віктор Ющенко підписав у Бориспільському аеропорту указ про призначення Юлії Володимирівни Тимошенко виконуючою обов’язки Прем’єр-міністра України. Так він вчинив ще й тому, бо дав свого часу слово. Цим самим Віктор Ющенко підтвердив, що є людиною моральною.

Але із цього можна зробити висновок: добре продумані технології впливу на свідомість народних мас (паблік рілейшнз, або скорочено РR)  здатні вирішувати навіть долю високих державних посад.

Однак все, що відбувається нещиро, неправдиво і неприродньо, не може бути міцним і тривалим, бо над ним не витає Дух Божого Благословення. У цій істині переконалися чи не всі, і мабуть, найперше – Президент України Віктор Ющенко.

5. Прозріння

Коли Президент України дізнався, що став об’єктом застосування політтехнологій, мені не відомо, однак ця обставина не могла викликати у нього позитивних емоцій і світлих почуттів до тих, хто це робив. Зрештою, а хто із звичайних людей може бути щасливим, коли й сам дізнається, що і його нахабно дурили та ним підступно маніпулювали із далеких від етики та моралі спонукань?

6. Протистояння і мобілізація

Але не політтехнології стали причиною перших непорозумінь між президентом і прем’єр-міністром, а дещо прозаїчніші речі – урядові рішення, що спричинили нафтову, м’ясну і цукрову кризи. Далеко не всі члени уряду поділяли погляди Ю.Тимошенко.

Як стверджує сама Ю.Тимошенко, негаразди у неї почалися відразу ж після очолення нею українського уряду. У прямому ефірі ТРК “Київ” 14 січня 2006 року Ю.Тимошенко зізналась: “Через місяць моєї роботи президент вперше заявив, що хоче мене звільнити з посади”.*

Але Юлія Володимирівна далеко не з тих, хто легко здасть так тяжко здобуте. Зрозумівши, що протистояння неминуче, вона розпочала готуватися до гіршого. Дієвим засобом для цього стала фракція БЮТ у Верховній Раді України, однак її чисельність була незначною – всього 18 депутатів. Тому було прийнято рішення про термінове її розширення. Для цього серед народних депутатів України проводилась відповідна робота. Вербуванням нових членів фракції займалася і сама Ю.Тимошенко. Зокрема, автору цих рядків достеменно відомо з першоджерел, що Ю.Тимошенко на зустрічі з членами інших фракцій запевняла їх, що у разі переходу у БЮТ їм буде гарантовано прохідне місце у першій півсотні списку на парламентських виборах 2006 року.

Наслідки вербувальної кампанії не змусили довго чекати. Вже у березні 2005 року у фракцію БЮТ перейшли із СДПУ(о) О.Р.Абдуллін, О.Г.Лукашук, член НДП С.В.Шевчук, аграрники М.В.Гладій, О.І.Борзих, рухівець Л.В.Бірюк, комуніст С.Г.Сінченко. На кінець літньої сесії Верховної Ради України фракція БЮТ нараховувала вже 32 депутати, а восени збільшилася ще на 10 осіб. Це можна назвати процесом мобілізації всіх можливих сил напередодні оголошення війни.

__________________________________________________
* Прямий ефір із Ю.Тимошенко // ТРК “Київ” — 2006. – 14 січня – 19.40

Дуже поспішне і вкрай різношерсте збільшення фракції БЮТ переслідувало мету захисту прем’єра через парламент. З усього видно, що це був добре продуманий план протистояння з Президентом України. Фракція БЮТ мала стати своєрідною дубиною проти нього. Платформа протидії Президенту  України виявилась об’єднавчою ідеєю представників таких різних політичних сил під дахом БЮТ.

7.Розмови і наміри

Юлія Тимошенко зайняла пост Прем’єр-міністра України при підтримці понад 300 членів парламенту, однак на цей час у суспільстві вона мала мінусовий кредит довіри – більша частина опитаних їй не довіряла. За цим показником вона не поступалася Л.Кучмі та В.Медведчуку. Робота над поліпшенням рейтингу Ю.Тимошенко стала головним завданням. Вже до літа ситуація значно поліпшилася, а в липні 2005 року численні соціологічні дослідження показали, що порівняно із березнем рейтинг Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко значно зріс. Процент довіри до Ю.Тимошенко  сягнув найвищого рівня – 46%. І це тоді, коли Президенту повністю довіряло 51% опитаних. Одночасно опитування підтвердило, що будь-який блок, який задекларує підтримку В.Ющенку, набере значно більше блоку, що підтримуватиме Ю.Тимошенко.

Віктор Ющенко постійно наполягав на необхідності створення потужної демократичної коаліції, куди б увійшли всі помаранчеві політичні сили для того, аби на парламентських виборах закріпити здобутки Помаранчевої революції та зробити їх незворотними. Однак така конструкція явно не подобалася Ю.Тимошенко та  її близькому  оточенню, бо вона сильно нівелювала її персону. Тому у середовищі “Батьківщини” категорично відкидали саму можливість такого єднання.

На посаді прем’єра вплив і авторитет Ю.Тимошенко так зросли, що їй вже й не хотілося ділити владу будь-з ким. Спільний блок з нашоукраїнцями не гарантував їй збереження посади. Усе це й стало головними причинами, які стояли на заваді спільного виборчого блоку помаранчевих сил. Юлія Володимирівна та її найближчі сподвижники вирішили, що настав їх зоряний час, тому вони відверто взяли курс на створення виборчого блоку під Тимошенко. Іншої мови в усіх організаціях “Батьківщини” не було. Але сама Юлія Володимирівна в присутності В.Ющенка і у ЗМІ продовжувала говорити, що вона і очолювана нею “Батьківщина” готові йти на парламентські вибори 2006 року у складі єдиного помаранчевого мегаблоку, хоча насправді все було зовсім не так.

Для того, аби йти окремим блоком на парламентські вибори 2006 року і перемогти на них, Ю.Тимошенко потрібно було перебрати на себе стабільний електорат “Нашої України”. І щоб це зробити, потрібні були екстраординарні зусилля, які б відштовхнули людей від В.Ющенка та вірної йому політичної сили – “Нашої України”. А без компрометації своїх вчорашніх союзників цього досягти було неможливо.

8. Перші підступні атаки

До війни з Президентом Ю.Тимошенко почала готуватися, мабуть, із дня свого призначення прем’єром. У всякому випадку в березні 2005 року це робилося вже неприховано. У близьких до Юлії Володимирівни виданнях розпочалися нападки на так зване “оточення президента”. Я от тепер думаю: це ж треба вміти робити з найближчих і випробуваних соратників Віктора Ющенка якихось демонічних осіб, не маючи при цьому жодних фактів.Однак, що головне – вже всі ніби й звикли, що це негативні персонажі, але і досі ніхто не знає, чому. Чи не маємо ми тут справу із цинічним і добре продуманим маніпулюванням суспільною свідомістю українців?

Мета нахабно-цинічної атаки на найближчих соратників Віктора Ющенка навіть і не приховувалася – ізолювати Президента України від своїх близьких сподвижників і нав’язати йому вічну дружбу з Юлією Тимошенко, тобто змусити його виконувати те, що від нього вимагатимуть.

Шановні читачі! Згадайте, чи не мав місця подібний сценарій у минулій історії України? Та цього ж самого легковірного Л.Кучму так обклали з усіх боків явно антиукраїнські сили, що вже й не він керував державою. Подібну роль готували і В.Ющенку. До речі, із цією мрією багато хто не розлучився й досі.

Але що найбільш вражає у цій історії, так це миролюбність народного Президента – він пробував мирити своїх соратників із Юлією Володимирівною, закликав подавати руку. І що цікаво: з екранів телевізорів і Петро Порошенко, і Роман Безсмертний, ніяковіючи, відповідали, що не ведуть якихось підступних дій проти прем’єра,  демонстрували свою миролюбність. Інших персонажів з так званого “оточення президента” я особисто на екранах у такій ситуації не бачив. Але бачив Юлію Володимирівну – вона явно не бажала миру. Не мирний процес її влаштовував, бо як тоді роз’єднати і ослабити команду В.Ющенка? Її кредо складало відоме гасло: “Розділяй і володарюй”.

9. Групування юліанських сил

Перша публічна демонстрація намірів сталася на квітневій 2005 року політраді ВО “Батьківщина”. Тоді я вперше дізнався про глибину протиріч у таборі помаранчевих і про жорстоке протистояння лідера “Батьківщини” з “оточенням президента”. Називалися прізвища: П.Порошенко, Р.Безсмертний, Д.Жванія, О.Третьяков, М.Мартиненко. Фактів не було названо жодних. Лише Юлія Володимирівна звинуватила їх у підготовці усунення її з поста прем’єра і  заявила, що миру із цими людьми бути не може.

Такі заяви колеги по партії сприйняли із співчуттям та розумінням, адже, за словами Юлії Володимирівни, вже було визначено час її усунення – червень,  максимум – вересень. Тому головне завдання – протриматися до початку парламентських канікул.

На цій політраді сталася ще одна знаменна подія – ряди ВО “Батьківщина” поповнив добре відомий Михайло Юрійович Бродський. Олександр Турчинов урочисто оголосив, що очолювана ним партія “Яблуко” у повному складі перейшла у “Батьківщину”. Здається, тоді лише автор цих рядків проголосував проти входження М.Ю.Бродського до ВО “Батьківщина” та кооптації його у члени політради партії. Голосував проти, бо добре знав із власного досвіду про ступінь “кришталевої чесності” та “виняткову бездоганність” цієї особи. Незважаючи на моє настійливе прохання надати з цього приводу слово, О.Турчинов його не надав, а наголосив, що Михайло Юрійович вже давно плідно співпрацює із “Батьківщиною” і незабаром принесе їй чимало користі.

І хоча у пресі про політраду ВО “Батьківщина” та участь у ній Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко і голови СБУ О.Турчинова ніде не йшлося, партактив націлювали  до відкритої боротьби у стані помаранчевих. Військовою термінологією це означає приховане групування сил перед початком бойових дій. Так ведуть себе лише агресори.

Літо 2005 року минуло спокійно. Ні в червні, ні в липні ніхто не піднімав питання щодо відставки Юлії Володимирівни з поста прем’єр-міністра, а на День Незалежності Президент України навіть привселюдно похвалив очолюваний нею уряд. Ніщо не віщувало грози. Але раптово вдарив грім. Як кажуть, з ясного неба. Захмарилося не тоді і не там, де цього очікувала Ю.Тимошенко.

ІІІ. НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО СКАНДАЛУ

1. Нарада в секретаріаті Президента 31 серпня 2005 року

31 серпня 2005 року Віктор Ющенко провів велику нараду в секретаріаті Президента України. На ній були присутні Державний секретар Олександр Зінченко і його заступники, перший помічник Президента України Олександр Третьяков, керівники служб та управлінь. Необхідність такої наради визрівала давно, її причинами стала незадовільна робота секретаріату Президента. У ході наради  Президент піддав гострій критиці діяльність Державного секретаря О.Зінченка та підпорядкованих йому підрозділів. Зокрема, Президент висловив незадоволення якістю підготовки його виступів та аналітичних і довідкових матеріалів, що надаються йому на ознайомлення, відсутністю належної взаємодії секретаріату Президента. Названо було приклади вражаючої недбалості в документообігу, коли важливі матеріали міністерства та відомства отримували із секретаріату Президента несвоєчасно, що не дозволяло їм вчасно приймати необхідні рішення.

Президент вказав на низьку виконавчу дисципліну працівників секретаріату, зробив ряд інших суттєвих зауважень. Безумовно, що такі промахи свідчили про недостатні управлінські здібності О.Зінченка, який на високій державній посаді більше імітував бурхливу роботу, ніж це було насправді. Більше того, він займався невластивими секретаріату президента питаннями, зокрема, літакобудуванням, українсько-російськими відносинами, телебаченням і навіть дозволяв собі телефоном втручатися в діяльність правоохоронних органів, як це практикувалося у комуністичні часи.

Піддавши критиці дії секретаріату, В.Ющенко поставив чіткі завдання щодо вдосконалення роботи апарату Президента та підвищення професійного рівня його діяльності. Всім, чию діяльність Президент критикував, була надана можливість виступити та висловити власну позицію з обговорюваних питань. Наприкінці наради знову виступив Ю.Ющенко, узагальнив сказане та вказав термін виправлення недоліків. Фактично цим завершальним виступом Президент закінчив нараду. Проте, вже після цього слово ще раз взяв Олександр Зінченко і висловив свою незгоду із думкою Президента щодо неналежної роботи секретаріату та його особисто. Віктор Ющенко вислухав мовчки точку зору О.Зінченка і, не коментуючи його висловлювань, закрив нараду.

Після цього Президент мав тривалу зустріч із О.Зінченком. Про що вони говорили — невідомо, однак після неї поведінка О.Зінченка сильно змінилася. В наступні дні Олександр Олексійович рідко з’являвся на робочому місці, а коли приходив, закривався в кабінеті і навіть не відповідав на телефонні дзвінки. Такий стан тривав кілька днів і навіть викликав стурбованість відповідальних працівників секретаріату.

Єдину суттєву справу, яку зробив у цей час О.Зінченко – підписав розпорядження про створення робочої групи щодо розробки проекту реформування секретаріату Президента України відповідно до його доручення. Керівником цієї групи О.Зінченко призначив Владислава Каськіва, відомого керівника партії “Пора”. Мотиви такого призначення О.Зінченко нікому не пояснив, але його дії шокували багатьох, адже В.Каськів не мав жодного досвіду у таких важливих питаннях, як забезпечення діяльності глави держави, більше того – він узагалі не мав досвіду організаційно-управлінської діяльності.

Здивувавшись таким несподіваним призначенням, перший помічник Президента України Олександр Третьяков спробував з’ясувати мотиви призначення В.Каськіва, але О.Зінченко навідріз відмовився на цю тему говорити і кинув слухавку. У цьому плані дуже показовим є і той факт, що за вісім місяців роботи О.Зінченко жодного разу не запросив першого помічника Президента на жодну нараду, яку він проводив. Фактично Держсекретар О.Зінченко став своєрідним фільтром, через який мусила надходити інформація до Президента України. Доходило до того, що важливі документи з Ради національної безпеки і оборони України передавалися главі держави теж через Державного секретаря.

2. Конфлікт на Нікопольському феросплавному

Події у Секретаріаті Президента України у часі збіглися із гострим конфліктом на Нікопольському феросплавному заводі. Конфлікт виник не лише через непрофесійні і безвідповідальні дії уряду, а й внаслідок явної зацікавленості вищих урядовців у розв’язанні цієї проблеми на користь фінансово-промислової групи “Приват”. Але для початку коротко про суть проблеми.

Нікопольський феросплавний завод є найбільшим у світі виробником феросплавів, його чистий річний прибуток складає сотні мільйонів доларів. Цей ласий для великого бізнесу шматок у часи Л.Кучми став об’єктом мрій багатьох олігархів. Як засвідчив у Генеральній прокуратурі України колишній голова Фонду державного майна Михайло Чечетов, заради приватизації НФЗ фінансово-промисловою групою В.Пінчука була розроблена ціла схема, що полягала у придбанні контрольованим ним консорціумом “Придніпров’я” 25% акцій цього підприємства з передачею йому в управління ще 25% плюс 1 акція та правом їх першочергового викупу. У такий спосіб за сприяння тодішнього Президента України його зять заволодів контрольним пакетом 50% плюс 1 акція. У цей же час фінансово-промислова група Ігоря Коломойського з Дніпропетровська придбала 25% акцій цього підприємства.

Спосіб приватизації зятем Президента Л.Кучми контрольного пакету акцій Нікопольського феросплавного заводу викликав шквал критики і привів до того, що 26 серпня 2005 року  Вищий господарський суд визнав незаконною приватизацію НФЗ консорціумом “Придніпров’я”, а угоду про купівлю-продаж 50% плюс 1 акція недійсною з моменту її підписання у 2003 році. Після цього 30 серпня 2005 року в місті Орджонікідзе відбулися збори акціонерів НФЗ, ініційовані групою «Приват», на яких заступника міністра промислової політики Сергія Грищенка обрали головою наглядової ради НФЗ, а Миколу Надточенка – головою правління.

Однак, у цей же день Нікопольський міський суд виніс рішення, яким заборонив виконувати рішення зборів акціонерів НФЗ, проведених в Орджонікідзе. Цілком зрозуміло, що рішенням Нікопольського міського суду було взято під захист інтереси фінансово-промислової групи В.Пінчука. Та на цьому судова війна лише почалася. Ввечері цього ж дня Ленінський районний суд м.Полтави в особі судді Сергія Редька іменем України виніс ще одне рішення, яким визнано законним рішення про зміну органів управління Нікопольського феросплавного заводу, прийняте на зборах акціонерів у місті Орджонікідзе. Цим рішенням Ленінський районний суд м.Полтави задовольнив позов жителя Дніпропетровська Бориса Сагайдачного до голови правління НЗФ Володимир Куцика і управління Фонду державного майна в Полтавській області.

Зрозуміло, що рішення Ленінського районного суду Полтави було винесено на користь групи “Приват”, з ініціативи якого і відбулися збори акціонерів в Орджонікідзе. Отже, 30 серпня 2005 року було винесено два судових рішення, які у справі Нікопольського феосплавного заводу захищали інтереси діаметрально протилежних сил. Рішенням Нікопольського міського суду захищався В.Пінчук зі своєю групою, а рішенням Ленінського районного суду Полтави – група І.Коломойського “Приват”, яка йшла спільно з представниками уряду. Однак, крім Ленінського районного суду м.Полтави і Нікопольського міського суду, у справі НФЗ були й інші судові рішення. Ще раніше Феодосійський міський суд (Крим) заборонив проведення зборів акціонерів НФЗ, призначених на 30 серпня, 9, 15, 22, 29 вересня в Орджонікідзе. 1 вересня цей же суд заборонив виконувати рішення зборів акціонерів, що відбулися 30 серпня 2005 року в Орджонікідзе.

Таким чином, у справі одного заводу існувало кілька судових рішень, що вже само собою свідчило про складність ситуації. Тому у ній недопустимо було діяти поспіхом, особливо з боку влади. І коли знайшлися люди, які не зупинялися перед застосуванням сили, а отже і кровопролиттям, то це свідчило лише про одне – їх виняткову зацікавленість.

Тут варто відзначити таку важливу обставину – Ленінський районний суд м.Полтави розглядав явно непідсудну йому справу, до того ж, за позовом неіснуючої фізичної особи. Вже 2 вересня 2005 року цей же Ленінський районний суд м.Полтави скасував свій підпис під власним рішенням від 30 серпня, яким рішення зборів акціонерів від цього ж числа у м.Орджонікідзе про зміну керівництва НФЗ визнало законним. Згодом, а саме 7 вересня, прокуратура Полтавської області порушила кримінальну справу проти судді Ленінського районного суду м.Полтави Сергія Редька, який виносив рішення від 30 серпня у справі НФЗ. Дані факти беззаперечно свідчать про незаконність дій Ленінського суду м.Полтави.

Однак, 1 вересня 2005 року саме рішення Ленінського районного суду м. Полтави виконавча служба, яку супроводжували  величезні озброєні загони спецпідрозділів міліції, намагалися виконати і завести на територію заводу нове керівництво, обране 30 серпня в Орджонікідзе – голову спостережної ради Сергія Грищенка, він же і заступник міністра промислової політики, а також голову правління Миколу Надточенка. Проти міліції прихильниками В.Пінчука було виставлено тисячні пікети працюючих на НФЗ. Це протистояння мала змогу в прямому ефірі спостерігати вся України по трьох телевізійних каналах –ICTV, “Новий” і СТБ.

Фактично 1 вересня 2005 року була здійснена спроба штурмом взяти Нікопольський феросплавний завод. Такі дикунські речі не допускає у себе жодна цивілізована держава. Саме з прямої вини вищих урядовців став можливий гострий конфлікт у Нікополі, який мало не привів до кровопролиття.

Осторонь такого гострого конфлікту, за яким у прямому телеефірі  спостерігала вся країна, звісно не міг стояти Президент України. У цей же день, 1 вересня, Віктор Ющенко різко розкритикував ситуацію щодо Нікопольського феросплавного заводу. Він наголосив, що навколо стратегічного для держави підприємства зіштовхнулися інтереси двох фінансово-промислових груп, сформованих за минулої влади. Президент нагадав, що існує рішення Вищого Господарського суду України про встановлення законності й повернення державі 50% плюс однієї акції. На його думку, уряд має докласти всіх зусиль, аби у виключно правовому полі  вирішити конфлікт навколо НФЗ.

У цей же день В.Ющенко провів телефонні розмови з прем’єр-міністром, головою Фонду держмайна, міністром промислової політики, міністром юстиції та Генеральним прокурором, під час яких піддав жорсткій критиці позицію уряду, який “не зміг захистити інтереси держави в ситуації навколо НФЗ і забезпечити стабільність і порядок у Нікополі”. На думку В.Ющенка, “уряд, на жаль, не доклав достатніх зусиль, аби сьогодні навколо НФЗ не розгорталися провокації та дійства, влаштовані двома кланами”.

Президент доручив уряду і Фонду Державного майна України вирішити конфліктну ситуацію виключно в законному руслі: “Колектив НФЗ має відчувати, що влада відстоює інтереси держави і громадянина та створює всі необхідні умови для нормальної роботи цього стратегічного об’єкту”.*

Вже згодом, докладно вияснивши ситуацію, В.Ющенко сказав, що рішення Вищого господарського суду України про незаконність приватизації НФЗ “було виключно мудрим” і Президент прагнув вийти з конфлікту “легко на базі закону, як ми вийшли на прикладі “Криворіжсталі”. Однак після цього судового рішення, за словами Президента, “вищі урядовці почали спрямовувати дії в корпоративних інтересах. Тоді й виникли конфлікти, починаючи з легітимності зборів акціонерів, надуманого рішення Ленінського районного суду м.Полтави. За цими фікціями стоять високі посадовці.”**

Остаточну крапку у справі Нікопольського феросплавного заводу поставив Верховний Суд України 20 січня 2006 року. У цей день колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України іменем України винесла постанову, якою відмовила у задоволенні скарги ВАТ “Нікопольський завод феросплавів”, за яким стояла фінансово-промислова група В.Пінчука, про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 26 серпня 2005 року та постанови Київського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року, якими було визнано незаконними придбання 50% плюс 1 акція Нікопольського феросплавного заводу консорціумом “Придніпров’я”. Таким чином, із кризової ситуації держава вийшла, так як і прагнув Президент, м’яко, без конфліктів і протистоянь, у чисто правовому полі. Держава тепер може відкрито  продавати Нікопольський феросплавний завод на  чесному і відкритому аукціоні. То навіщо було створювати 1 вересня 2005 року таку гостру і конфліктну ситуацію і збурювати всю країну? Заради чого і кого тоді так спішила тодішній Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко?

Фактично активна позиція Президента не дала можливості групі “Приват” з допомогою державних органів силою захопити НФЗ, що могло привести до кровопролиття. Той факт, що ухвала Полтавського суду вирішувалася миттєво, за допомогою державної виконавчої служби і величезних сил озброєних спецпідрозділів міліції, свідчило про участь у цьому процесі найвищої української влади.

_____________________________________
* Українська правда. – 2005. – 1 вер. // www.pravda.com.ua/
** Там же

У ЗМІ активно обговорювалася версія причетності Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко до лобіювання інтересів “Привату”. Підставами для підозр та звинувачень були вкрай дивні дії прем’єра, і навіть чутки про переговори радника прем’єра  М.Бродського з І.Коломойським на його яхті в Середземному морі та ряд інших обставин. Цю інформацію Михайло Юрійович не підтвердив, але не заперечив і не спростував.

Саме тому в поле критики Президента щодо ситуації на НФЗ потрапила і Юлія Тимошенко. Цей факт, а також можливе підтвердження звинувачень щодо лобіювання прем’єром інтересів “Привату” загрожувало Ю.Тимошенко величезними неприємностями, аж до увільнення її від займаної посади.

Однак, для Ю.Тимошенко було врай важливо всидіти у кріслі Прем’єр-міністра України до 1 січня 2006 року, – часу коли вступить у силу конституційна реформа і глава уряду отримає більші повноваження ніж глава держави. Окрім цього, це відкрило б перед Ю.Тимошенко перспективу великого успіху на парламентських виборах. Тому головним для її близьких соратників стало питання недопущення можливого увільнення Ю.Тимошенко з посади прем’єра, чого вони дуже боялися. Про це говорилося на засіданнях політради та всіх поважних нарадах ВО “Батьківщина”. Вважалося, що дуже принциповим є питання про уникнення ситуації, яка може дати привід для увільнення Ю.Тимошенко.

Гострий конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі та різка критика дій уряду в цьому питанні вкрай стурбували саму Юлію Володимирівну та її найближчих сподвижників. Вони були вкрай занепокоєні таким розвитком подій і боялися оприлюднення доказів причетності Прем’єр-міністра України до лобіювання інтересів фінансового клану “Приват”. Очевидно, що саме 1 вересня 2005 року, тобто у день гострого конфлікту в Нікополі, найближчі соратники Ю.Тимошенко вирішили завдати упереджуючий удар.

Аби викрутитися із халепи, в яку потрапила Ю.Тимошенко, ввечері 1 вересня 2005 року на “5-й канал” було відправлено її радника Михайла Бродського.

IV. "Штучки Бродського"

1 вересня 2005 року в прямому телеефірі вечірньої програми “5-го каналу” член політради ВО “Батьківщина” і одночасно радник Прем’єр-міністра України Михайло Юрійович Бродський виголосив скандальну заяву, з якої фактично і розпочався так званий корупційний скандал щодо  так званого “оточення президента”.

Отримавши прямий ефір, М.Бродський спочатку накинувся на В.Пінчука, підкреслив, що це зять Л.Кучми, який, користуючись протекцією тестя, “нічого чесно не купив – а все вкрав”.

Так М.Бродський розпочав, бо добре знав вкрай негативне сприйняття суспільством екс-президента. Гостро критикуючи його та зятя, він тим самим здобував прихильність глядача. Однак, це аж ніяк не було головним у виступі радника прем’єр-міністра, адже ключовими у заяві М.Бродського були такі слова: “Я утверждаю, что вокруг Ющенко – одна корупция. Петя Ющенко, ваш брат, Виктор Андреевич, к сожалению... я, кстати, своему сыну Юре запретил с вашим Андреем дружить, хотя они дружили. Сообщаю дальше. Миша Дорошенко, Петя Порошенко, Саша Третьяков. Много еще  расскажу… они все занимаются переделом в пользу себя. Господин Червоненко – это отдельный разговор, это вообще отдельный разговор”.

Далі М.Бродський заявив: “Я утверждаю, что Пинчук хочет продать завод россиянам за 380 миллионов долларов. За это Вексельберг с Абрамовым 50 миллионов платят окружению президента, я утверждаю, и плюс еще дает возможность купить свои каналы вот эти три, которые ему уже после этого не нужны”.

Ведучий програми Роман Скрипін запитав заявника на підставі чого він це стверджує. – “На основании той информации, которая у меня есть. Будем судиться?”.**

Далі, крім вихваляння Ю.Тимошенко у її прагненні продати Нікопольський завод на чесному аукціоні і за рахунок цього повернути громадянам України заощадження ощадбанку колишнього СРСР, М.Бродський нічого суттєвого не сказав. Отже, головним у заяві М.Бродського були звинувачення у корупції “оточення президента”.

_________________________________________
*Із виступу перед журналістами 7 грудня 2005 року.
** Бродський М. Виступ на 5 каналі 1 вересня 2005 р. Стенограма відеозапису; Свобода. — 2005. - 6 вер. - С.2.

Однак, цей "правдолюб" і борець з корупцією у своєму виступі не навів жодного факту звинувачення будь-якої особи! Він лише твердив, що "вокруг Ющенка – одна корупція, але, оскільки далі він говорив про Петра Ющенка та взаємовідносини його сина із сином М.Бродського, то навіть не зрозуміло, довкола якого саме Ющенка корупція? Це ж саме стосується безіменного звинувачення "оточення президента". Про яких осіб і якого "президента" йде мова, не ясно. Може, про президента концерну і банку "Денді"? Ті, хто слухав і дивився по телевізору виступ М.Бродського, зробили однозначний висновок щодо того, якого саме президента "оточення" мав на увазі М.Бродський. Але мати на увазі – це одне, а конкретні слова М.Бродського – зовсім інше. Єдиним виданням, яке опублікувало майже повний виступ М.Бродського, була залежна від нього бульварна газетка "Свобода" від 6 вересня 2005 року. Публікація має промовисту назву "Обвинитель Президента". Але і в ній ви не знайдете жодного слова звинувачень і жодного факту, тобто дій, за які можна було б притягнути до судової відповідальності за поширення недостовірної інформації, яка принижує честь і гідність особи. Імен не названо, фактів теж. І лише редактор "Свободи" Олег Ляшко (№ 26 у списку БЮТ) здогадався, про якого саме президента вів мову його патрон, бо подав слово “президент” у заголовку газети з великої букви, але і він чомусь обачно не наважився додати ще одне слово. І що тут скажеш? Що будеш діяти? З погляду права ні М.Бродський, ні О.Ляшко абсолютно нікого не звинуватили, не образили, не принизили честі і гідності. А з погляду моралі і професійної етики чесного журналіста? Але хіба етичні міркування є предметом судових суперечок? У кожного своя мораль і своє розуміння честі. Виступ М.Бродського 1 вересня 2005 року може стати класикою, яка гідна потрапити у рубрику "Еврейские штучки" газети "Еврейские вести" і не більше.

Якщо уважно проаналізувати виступ М.Бродського, то можна зробити висновок, що він прийшов на передачу саме з метою вчинення грандіозного скандалу. Про це свідчать такі його слова: "Я попробую рассказать отдельно про НЗФ, а потом я хочу сделать публичное заявление на всю страну", "я хотел бы воспользоваться эфиром и сделать такое заявление", "воспользоваться шансом, который вы мне предоставили".

До речі, ці три фрази в опублікованому 6 вересня 2005 року газетою "Свобода" тексті виступу М.Бродського відсутні. Чи не тому, що вони з головою видають його підступні наміри?

Отже, перш, ніж зробити заяву, М.Бродський сказав про свій намір аж тричі. При цьому він чомусь дуже хвилювався, на що звернув увагу ведучий Роман Скрипін: "А чого ви нервуєте, пане Михайле?" Цих слів теж немає у газеті "Свобода".

М.Бродський нервував з огляду на відповідальність за сказане, тому він прагнув вчинити скандал і одночасно уникнути відповідальності за наклеп. І треба віддати належне – цей досвідчений провокатор успішно впорався із поставленим завданням. Скандал відбувся, а його ініціатор тихо і спокійно ухилився від відповідальності, бо нічого конкретного проти жодної особи не сказав. Це ж треба вміти!

Із вищенаведеного випливає, що М.Бродський прибув на телебачення заради виголошення заяви про корупцію в так званому оточенні президента. Його думка була зосереджена саме на звинуваченнях, які він мав виголосити. Він дуже хвилювався і нервував, тому тричі говорив про заяву, перш ніж її виголосити. Отже, М.Бродський чудово знав, що робив, він заздалегідь готувався до виголошення звинувачень. А той факт, що він обіймав дві посади біля Ю.Тимошенко (як радник Прем’єр-міністра і як заступник голови партії “Батьківщина”), безумовно свідчить про причетність до заяви М.Бродського і самої Юлії Володимирівни.

М.Бродський, як кажуть, цілком був у темі – він добре знав не лише обставини і причини конфлікту, а й прекрасно розбирався у кадрових питаннях заводу. Зокрема,  захищаючи призначення нових керівників, М.Бродський сказав: “Рассказываю насчет господина Надточенко… Надточенко работал на марганецком ГОКе* и был уволен в тот день, когда туда зашел “Приват”. По-перше, про цього ж пана М.Надточенка ніхто у студії не говорив, крім М.Бродського, отже він був добре обізнаний у цьому питанні. По-друге, М.Бродський чомусь виступав за кандидатуру пана М.Надточенка і мотивом такої позиції він назвав його звільнення із посади керівника Марганецького гірничо-збагачувального комбінату у день, коли його власником стала фінансово-промислова група “Приват”, очолювана тим же І.Коломойським. Таким чином, М.Бродський обґрунтовував зацікавленість у новопризначеному голові правління Нікопольського феросплавного заводу пану М.Надточенку і одночасно підкреслював, що він не є представником “Привату”, бо свого часу був ним звільнений із керівної посади. Це твердження ні про що не свідчить, це перше.

____________________________________________
* Скорочення з російської  - “Горно-обогатительный комбінат”.

І друге, пана М.Надточенка було призначено на вкрай поспішних зборах акціонерів в Орджонікідзе 30 серпня 2005 року, скликаних саме з ініціативи “Привату”, інтереси якого теж дуже дивним чином і з великим поспіхом чомусь захищав Ленінський районний суд Полтави вже наступного дня! І коли М.Бродський неприховано виявляє свою пряму зацікавленість у певному розв’язанні конфлікту навколо НФЗ, то чи не є це явним захистом інтересів “Привату” радником Прем’єр-міністра України? Наголошую! Це робилося у прямому телеефірі 5 каналу! До речі, ці слова М.Бродського теж не потрапили у текст його опублікованого виступу вкрай заангажованою газетою "Свобода".

Таким чином, скандальна заява Михайла Юрійовича Бродського від 1 вересня 2005 року про корупцію в так званому “оточенні президента” була не чим іншим, як заздалегідь підготовленою провокацією, що неприховано переслідувала мету – переключення уваги громадськості від скандалу довкола Нікопольського феросплавного заводу та звинувачень тодішнього Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко у неприпустимому для такого  високого урядовця лобіюванні інтересів фінансово-промислової групи “Приват”, очолюваної мультимільярдером Ігорем Коломойським. Більше того, цією заявою прагнули перейти від захисту Юлії Тимошенко до нападу проти тих, кого найбільше боялися – випробуваних часом і справами соратників Президента України Віктора Ющенка, які були оголошені так званим “оточенням президента” та ще  й звинувачені у тяжких гріхах – корупції.

Час показав, що жодне із голослівних звинувачень М.Бродського та його послідовників – О.Зінченка, М.Томенка і О.Турчинова – не знайшло свого підтвердження. Російський бізнесмен Абрамов, на якого посилався у своїй заяві М.Бродський, вже наступного дня спростував нісенітницю про плановану ним передачу “оточенню президента” 50 мільйонів доларів за сприяння купівлі Нікопольського заводу феросплавів, аукціон з продажу якого навть не був оголошенний тоді і не оголошенний досі, тобто, на час написання цієї книги.

До певного часу Ю.Тимошенко вдавала, що вона дистанціюється від скандальної заяви свого соратника і радника Ю.Бродського. У ЗМІ навіть говорилося, що Ю.Бродський звільнений з посади радника Прем’єр-міністра України. Однак згодом виявилось, що це чергова неправда, бо із цієї високої посади Михайла Юрійовича Бродського було звільнено щойно 15 вересня 2005 року розпорядженням вже нового уряду. Однак, гучні декларації про нібито звільнення М.Бродського після його скандальної заяви дали можливість Ю.Тимошенко ніби дистанціюватися від нього та лицемірно  засуджувати його дії перед Президентом.

V. БРОДІННЯ

1. Гуртування соратників

Безумовно, що гострий конфлікт довкола Нікопольського феросплавного заводу, скандальний виступ М.Бродського на 5-му каналі  та ситуація в секретаріаті Президента стали предметом пильного розгляду Ю.Тимошенко, О.Турчиновим і М.Бродським. Про що вони насправді говорили, ця трійця, мабуть, нізащо не признається, однак деякі їх подальші дії багато про що свідчать та відкривають завісу таємничості.

Виступ М.Бродського у прямому ефірі 1 вересня дивилася дружина О.Зінченка Ірина і в цей же вечір вона йому зателефонувала, розхвалювала його та подякувала за “державницьку позицію”. У подальшому цей факт підтвердили і М.Бродський, і О.Зінченко. Треба думати, що таким чином між ними була встановлена духовна близькість. Розпочату М.Бродським справу скандалу в так званому “оточенні президента” у подальшому підняв на значно вищий рівень О.Зінченко.

2. Заява Ю.Тимошенко на засіданні Кабміну

Вранці 3 вересня прямо на засіданні Кабінету Міністрів України Прем‘єр-міністр України Юлія Тимошенко приголомшила всіх заявою, що російський бізнесмен Абрамов особисто повідомив їй про те, що він дав хабар у розмірі 50 млн. доларів секретарю Ради Національної безпеки і оборони України Петру Порошенку і голові фракції “Нашої України” у Верховній Раді України Миколі Мартиненку. Члени уряду і присутні були шоковані такою новиною. Фактично Ю.Тимошенко своїми словами підтвердила достовірність звинувачень, висловлених її радником М.Бродським двома днями раніше по “5-му каналу”.

Такі дії Ю.Тимошенко вражають хоча б тому, що вона 2 вересня відмежувалася від оприлюднених М.Бродським звинувачень і навіть заявила про це Президенту. Що ж сталося впродовж однієї доби, аби так змінити і свою позицію, і заперечити свої ж слова? Якщо Юлія Володимирівна чесна і принципова, то чому вона не проявила солідарності з М.Бродським вже 2 вересня? Чому не мобілізувала на боротьбу із корупцією СБУ, яке тоді очолював її вірний соратник Олександр Турчинов? І нарешті. Навіщо так примітивно діяти прем’єру на засіданні уряду? Цілком зрозуміло, що 3 вересня 2005 року Юлія Тимошенко пішла ва банк. Вона кинула на терези своєї так жаданої перемоги все, що мала. Але те, що вона мала, виявилося пшиком.

Голова фракції “Наша Україна” Микола Мартиненко, обурений отриманою інформацією, негайно розшукав і зв’язався телефоном із Абрамовим, а той здивовано відповів, що нічого подібного він Юлії Тимошенко не говорив.

3. Відставка Держсекретаря

У цей же день, 3 вересня 2005 року, прес-служба Секретаріату Президента поширила у ЗМІ інформацію про те, що О.Зінченко написав заяву про відставку з посади Державного секретаря. Одночасно була анонсована його прес-конференція, яка мала відбутися в інформаційному агентстві “Інтерфакс” 5 вересня о 15 годині.

Дізнавшись про це, Президент України попрохав О.Зінченка не виходити на прес-конференцію, поки він з ним не переговорить з усіх питань. О.Зінченко дав з цього приводу слово, але наполіг на відставці. Тому Президент підписав указ про відставку у цей же день о 17 годині.

4. “Розгуляй”

За отриманою автором цих рядків із кількох джерел інформацією, 3 вересня ввечері київський ресторан “Розгуляй” став місцем тусовки Прем’єр-міністра України Ю.Тимошенко, голови СБУ О.Турчинова, радника прем’єр-міністра М.Бродського, екс-держсекретаря О.Зінченка та деяких інших діячів. У зустрічі також брав участь давній товариш Ю.Тимошенко російський бізнесмен Дмитро Босов, до речі, співвласник Нікопольського феросплавного заводу і одночасно – представник іншого відомого російського бізнесмена і політика Бориса Березовського. Очевидці розповідали, що переговори здебільшого проходили у білому легковому автомобілі, у якому сиділа Ю.Тимошенко, почергово запрошуючи туди колег. Про що вони розмовляли, невідомо. На цю зустріч запрошували і першого помічника Президента України Олександра Третьякова, але він до них не поїхав. Згодом Юлія Володимирівна заперечувала свою участь у цій зустрічі і стверджувала, що там її взагалі не було. У щирість цих слів такої кришталево чесної і бездоганно правдивої людини, як Юлія Володимирівна Тимошенко, треба, мабуть, вірити. Однак не знаю, що тоді робити з розповідями очевидців.

Вважаю, що у такій поважній зустрічі немає нічого поганого – могли б усі і за стіл сісти, випити по чарчині після такого напруженого робочого дня. Оскільки цей факт різко заперечувався на нараді в Президента, то тут одне з двох – або такої зустрічі дійсно не було і очевидці щось наплутали, або ж на цій зустрічі обговорювали те, що не повинно стати відомо іншим, тому її факт так сильно намагаються заперечити.

Однак, тут є одне “але”. Юлія Тимошенко в Кабінеті Президента готова була клястися на іконі, що вона із О.Зінченком перед його скандальною прес-конференцією не лише не зустрічалася, а й взагалі давно не бачилася. Проте, 20 вересня цього ж року в інтерв’ю “Українській правді” Юлія Володимирівна фактично визнала факт своєї зустрічі із О.Зінченком саме напередодні його скандальної прес-конференції. Це випливає із її слів: “Я переконувала Олександра Олексійовича не подавати у відставку”.* Залишається лише вияснити два питання. По-перше. Якщо не під рестораном “Розгуляй”, то де саме Юлія Володимирівна “переконувала Олександра Олексійовича”? І друге: коли це сталося? Але як би там не було, такий факт таки мав місце. Тоді навіщо була потрібна ікона?

_______________________________________________
* Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. – 2005. – 20 вер. // Львівська газета. – 2005. – 22 вер. – С.6.

VІ. СКАНДАЛЬНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ О. ЗІНЧЕНКА

Такого масштабного скандалу, як прес-конференція Олександра Зінченка, Україна не знала з часів Кучмагейту. Це був далеко не спонтанний емоційний виступ щойно відставленого з посади екс-держсекретаря, а добре продумана і організована акція, спрямована передусім проти Президента України Віктора Ющенка та найбільшої політичної сили, яка є його опорою – “Нашої України”. А по великому рахунку це була цинічна і брутальна акція супроти українців та Української держави.

Скандальний виступ О.Зінченка ретельно планувався і готувався. Про прес-конференцію широко анонсувалося через інформаційні агентства, газети, радіо і телебачення. Впродовж двох з половиною днів тривала обробка суспільної думки. Навіть бабуся на віддаленому хуторі, яка ніколи особливо не цікавилася політикою, знала, що у  понеділок, 5 вересня о 15 годині по телевізору повідомлять щось надзвичайне.

Україна завмерла в очікуванні скандальної сенсації. Знаю по собі: у цей день я кинув все і помчав додому дивитися О.Зінченка. Подібне робили всі мої друзі і знайомі. Хто не встиг побачити і почути екс-держсекретаря наживо, побачили ввечері повтор, який демонстрували різні телеканали по кілька разів. Вчинений О.Зінченком скандал збурив все українське суспільство. Про гострий конфлікт на Нікопольському феросплавному заводі всі враз забули – величезна виля нового скандалу затьмарила попередній. І якщо під час скандалу на Нікопольському феросплавному заводі над Ю.Тимошенко почали згущуватися чорні хмари, то при новому над нею засвітило сонце.

__________________________________________
* Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. – 2005. – 19 вер. // Передрук “Львівською газетою”. – 2005. – 22 вер. – С.6.
** Чат з Олександром Волковим // Українська правда – 2006. – 11 січ. // http://www.pravda.com.ua/chat/volkov – 2006.htm

Виступ і звинувачення О.Зінченка стали темою № 1 в усіх ЗМІ. Вже в наступні дні майже всі газети вийшли із величезними аншлагами: “Влада тріщить по швах” (“День”); “Корупція та хабарництво в президентському оточенні” (“Сільські вісті”); “Корупція – головна причина небезпеки” (“Шлях перемоги”); “Я утверждаю, Петр Алексеевич, что сегодня существуют не только документы, но и люди, которые готовы дать показания” (“Сегодня”) і т.д. Не було в Україні газети, яка б не писала про так званий корупційний скандал в “оточенні президента”. Інформаційна хвиля українського скандалу прокотилася всією Європою, Америкою і Австралією. Такої уваги Україна не мала з часів Помаранчевої революції. Всі провідні газети світу приділили українському корупційному скандалу немало місця. Чого вартують одні заголовки: “Корупція кидає тінь на помаранчеву революцію!” (Le Fiqaro, Франція); “Помаранчеве сяйво потемніло” (The International Tvibune, США); “Український помаранч гниє” (Gazeta wyborсza, Польша) і т.д. Мета, яку ставили перед собою організатори цього скандалу, перевершила всі їх сподівання. Звичайно, що прес-конференція О.Зінченка мала незрівнянно масштабніший резонанс, ніж цілком аналогічні звинувачення М.Бродського.

Коли ж уважно проаналізувати текст викривального виступу Олександра Зінченка, то виявиться парадоксальна його спорідненість із виступом М.Бродського. Нічого нового тут не було: ті ж самі голослівні і абсолютно бездоказові звинувачення в корупції невідомо кого. Як і радник прем’єра М.Бродський, екс-держсекретар О.Зінченко не назвав жодного конкретного факту корупції, не висловив він і звинувачень конкретним особам.

На це хитке підґрунтя виступу екс-держсекретаря преса майже не звернула увагу – здебільшого писали про корупцію та мужність О.Зінченка. Але були і цілком виважені та об’єктивні оцінки. Так, “Українська правда” вже через дві години після завершення прес-конференції писала: “Заява Зінченка майже один в один повторила скандальний ефір екс-помічника Тимошенко Михайла Бродського. Він каже про корупцію в оточенні Ющенка. Називає Порошенка, Третьякова, Мартиненка і вимагає їх звільнення. Як і Бродський, не надає фактів корупції, тільки натякає на участь у перерозподілі власності на ЗМІ та під час реприватизації... Водночас дуже слабкою ланкою його промови було те, що всю свою заяву він прочитав із листочка, не відриваючи очей. Він так і не назвав конкретних фактів у переліку корупційних дій оточення Ющенка. І не подивився в очі Порошенку, коли говорив свої гучні фрази”.*

Під час свого скандального виступу О.Зінченко говорив загальними фразами: “Зараз корупція та хабарництво знову набирають силу, в багатьох випадках перевершуючи їх попередні масштаби, в’їдаються в пори центральних і регіональних структур. Явище це набуває системного характеру”. Ось і все. Жодного тобі конкретного прикладу і конкретного посадовця – думай що хочеш.

А так звучать з вуст О.Зінченка перші поіменні згадки кількох посадовців: “Слова, що стали лунати останнім часом в критичному плані про оточення Президента, потребують персоніфікації. Назву декого – секретар Ради національної безпеки і оборони Петро Порошенко, перший помічник Президента Олександр Третьяков, кілька їх партнерів, таких, як Микола Мартиненко, цинічно і системно реалізують сценарій використання влади у власних цілях”.

Що можна тут сказати?

Перше. Фраза О.Зінченка “слова, що стали лунати останнім часом в критичному плані про оточення Президента” є продовженням сказаного 1 вересня 2005 року М.Бродським. Як з гордістю визнає сам М.Бродський, до нього цих критичних звинувачень “оточення президента” ніхто не виголошував, і, треба думати, Михайло Юрійович добре знав, що говорив. Якщо виходити із логіки М.Бродського, то О.Зінченко був другий після нього, хто повторив його безпредметні і безадресні просторікування.

Друге. Простий перелік посадовців, щодо яких “лунали критичні слова” колишнього ідеолога ЦК ВЛКСМ, розраховані хіба що на тьотю Мотю із хутора Мозамбік.

Саме на ту тьотю Мотю розрахований і такий пасаж: “Носії загрози мають необмежений вплив на державні процеси, монополізували вплив на Президента”.

Увесь виступ О.Зінченка є не чим іншим, як розширеним викладом звинувачень Михайла Бродського, які той озвучив на чотири дні раніше. Очевидно, спіч О.Зінченка залишиться в історії України, як зразок досить брутальної і підступної демагогії, спрямованої насамперед проти Президента, адже саме на ньому найболючіше відбилися так звані “корупційні скандали”.

____________________________
* Українська правда. – 2005. – 5 вер. – 15-57 // http//pravda.com.ua/news/2005/9/5/33025.htm

Але що ж добивався своїм виступом О.Зінченко? На це просте запитання екс-держсекретар не мав чіткої і ясної відповіді. Єдині зрозумілі вимоги О.Зінченка стосувалися лише двох осіб, вони звучали так: “Вимагаю звільнити з посади секретаря Ради національної безпеки та оборони України Порошенка Петра Олексійовича... звільнити з посади першого помічника Президента Олександра Третьякова”.

Слухаючи ці вимоги, мабуть, не один подумав: “А чому ж О.Зінченко не ставив питання про увільнення названих ним осіб раніше, коли був на посаді Держсекретаря?” Як можна вимагати усунути когось із посади, коли сам подав у відставку через власну бездарність?

По завершенні свого обвинувального виступу, який він зачитав із папірця, О.Зінченко відповів на кілька запитань журналістів. Перше запитання було таке: “Як реагував на позицію Зінченка особисто Віктор Ющенко?” Від цієї простої відповіді Олександр Олексійович по суті ухилився! Чи не тому, що ніколи раніше її не говорив? То коли ж він вирішив її висловити? Чи не на тусовці під київським рестораном “Розгуляй”? На ще одне запитання про докази “злочинної діяльності Порошенка, Третьякова і Мартиненка” знову відповів ухильно. Після цього поспіхом залишив приміщення.

У своєму скандальному виступі О.Зінченко повторив сказане М.Бродським 1 вересня, але чомусь побоявся ще раз озвучити слова Юлії Тимошенко, висловлені нею на засіданні Кабінету міністрів 3 вересня. А взагалі то виникає запитання: “Де логіка прем’єра, коли вона на засіданні уряду говорить, на перший погляд, про незбагненні і небачені досі речі – звинувачення у хабарництві вищих державних посадовців?!” Але логіка у цих звинуваченнях Ю.Тимошенко очевидно була і полягала вона у тому, щоб підбадьорити О.Зінченка перед прес-конференцією і спонукати його теж до рішучо-агресивних дій. Кажу так тому, що Юлія Володимирівна дуже пильно слідкувала за О.Зінченком та його виступом на прес-конференції 5 вересня 2005 року. Одночасно з нею, у цей же день, Ю.Тимошенко проводила засідання уряду. Прямо на це засідання Кабінету Міністрів її помічник приніс стенограму виступу О.Зінченка. Юлія Володимирівна перервала розгляд питання урядом і почала радісно зачитувати пасажі екс-держсекретаря про П.Порошенка, М.Мартиненка і О.Третьякова. Члени уряду почали переглядатися, а міністр палива та енергетики В.Тополов не витримав, встав і заявив, що їй не годиться на засіданні уряду повторювати бездоказові твердження О.Зінченка. Цей випадок є незаперечним доказом виняткової особистої зацікавленості Ю.Тимошенко у роздмухуванні так званого корупційного скандалу в “оточенні президента”, а це, у свою чергу, небезпідставно породжує підозру, що саме вона була головним натхненником та організатором скандалу.

На час виступу О.Зінченка в українському суспільстві вже була створена думка про негаразди серед сподвижників Президента, тому слова його звинувачень падали на добре спушений грунт. Крім усього іншого, люди добре пам’ятали численні закиди Ю.Тимошенко на адресу П.Порошенка, її постійні нарікання на нього. Звичайно, що співчуття завжди будуть на боці скривдженої жінки. На це й розраховували політтехнологи, вважаючи українців за бидло. На жаль, добре продумані технології дали свій результат – прес-конференція О.Зінченка справила ефект вибуху потужної бомби.

Якими були справжні мотиви скандальних дій Олександра Зінченка добре знає лише він, але цілком ясно, що так званий корупційний скандал зробив велику послугу Юлії Тимошенко у її боротьбі за повну і неподільну владу над Україною та українцями.

VIІ. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПЕТРА ПОРОШЕНКА

Одразу ж по завершенні прес-конференції Олександра Зінченка його місце у конференц-залі інформаційного агентства “Інтерфакс” зайняв  Петро Порошенко. Нижче наводимо текст його виступу, який він, на відміну від О.Зінченка, робив експромтом.

Виступ П.Порошенка залишаю без коментаря – у ньому все викладено чітко, ясно і зрозуміло. І сказано без будь-якої підготовки, відразу ж по завершенні добре продуманої і написаної промови О.Зінченка.

Відповідаючи на запитання журналістів, П.Порошенко відзначив, що О.Зінченко ніколи не висловив йому жодної претензії. “Для мене була повна несподіванка, яким чином він мирився з тими фактами корупції, про які йому було заздалегідь відомо”, – заявив П.Порошенко.

На думку Петра Олексійовича, все, що сталося, потребує докладного аналізу, однак вже тепер ясно одне – “воно дискредитує українську владу в усіх її складових”. П.Порошенко припустив, що можливо О.Зінченко таким чином розпочав передвиборну кампанію або вчинив скандал з якоюсь іншою метою.

_________________________________________________
*Українська правда. – 2005. – 8 вер. (Всі виділення редакції Інтернет-видання).

VІІІ. У ПЕРЕДДЕНЬ ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ

1. Перші відлуння скандалу

Виголошена Державним секретарем О.Зінченком заява започаткувала небачений політичний скандал в Україні. Вже у перші години після його прес-конференції відлуння про неї покотилося всією Україною. Не було міста, села, будинку чи квартири, де б не обговорювали цю подію. Такого резонансу українське суспільство ще не знало. Його не можна порівняти навіть з оприлюдненням О.Морозом викривальних аудіозаписів майора М.Мельниченка, бо тоді про цю подію писала лише опозиційна преса, а радіо і телебачення – замовчували, або спотворювали. У випадку із О.Зінченком про нього писали, говорили і показували всі ЗМІ – зранку до вечора. Це стало темою №1.

Звісно, що прес-конференція О.Зінченка викликала велику стурбованість і в Президента України В.Ющенка – він скасував плановане на 6 вересня звернення до українського народу, яке мали транслювати чотири загальнонаціональні канали, а також вже домовлену на 9 вересня робочу поїздку до Польщі.

Впродовж всього дня 5 вересня Президент був зайнятий державними справами, тому обговорення виступу Олександра Зінченка провів ввечері у себе вдома. В нараді взяли участь Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко, міністри: фінансів – Віктор Пинзеник і закордонних справ – Борис Тарасюк, віце-прем’єр-міністр Роман Безсмертний і перший помічник Президента України Олександр Третьяков.

На нараді обговорювався виступ Олександра Зінченка та ситуація в державі після його гучної заяви. Було вирішено провести ретельне вивчення звинувачень, але не поспішати робити різких кроків та кадрових змін. Віктор Ющенко запропонував Роману Безсмертному очолити секретаріат Президента України, на що він дав згоду. На знак порозуміння всі присутні, на пропозицію Ю.Тимошенко,  випили по келиху шампанського.

Наступного дня, 6 вересня, відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України, на ньому теж обговорювалася ситуація щодо демаршу О.Зінченка. Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко на засіданні РНБО заявила, що ситуація, яка склалася, має “ще сильніше об’єднати команду”. Їй належала пропозиція, аби парламентські фракції зробили з цього приводу відповідні заяви.

Однак, конкретні справи Ю.Тимошенко чомусь суперечили її словам. Це добре видно по діях фракції БЮТ у Верховній Раді України, яка вранці 8 вересня дружно голосувала за позбавлення депутатських повноважень Петра Порошенка. Таке важливе голосування просто не могло наперед не узгодитись із Ю.Тимошенко.

Доречно нагадати, що заяву про відставку П.Порошенко написав у Кабінеті Президента України ввечері 7 вересня і про це добре знала Ю.Тимошенко.  А ще раніше П.Порошенко подав заяву у Верховну Раду про складання депутатських повноважень, однак після оголошеної відставки свою першу заяву щодо депутатства він відкликав. Головним аргументом Ю.Тимошенко у її намаганні все таки позбавити депутатських повноважень П.Порошенка була теза про те, що, повернувшись у Верховну Раду, він знову очолить бюджетний комітет, з яким Уряду буде важко знайти порозуміння. Насправді Ю.Тимошенко бачила в особі П.Порошенка свого потенційного політичного конкурента і намагалася будь-що мінімізувати його вплив у суспільстві та політиці. Ось Вам і красномовний приклад відповідності слів і дій Юлії Тимошенко про єдність помаранчевої команди.

7 вересня 2005 року в Секретаріаті Президента України відбулося кілька нарад, як за участю самого Президента так і без нього, на них розглядалися питання, пов’язані із ситуацією, що склалася після заяви О.Зінченка. У ході цих нарад Петро Порошенко спочатку написав заяву про відсторонення його з посади секретаря РНБО України на час розслідування заяв О.Зінченка. Але свого апогею напруга сягнула ввечері цього ж дня.

2.Вечірня нарада в Президента.

По завершенні робочого дня, 7 вересня 2005 року, в кабінеті Президента України відбулася підсумкова нарада, у якій, крім В.Ющенка, взяли участь Прем’єр-міністр України Ю.Тимошенко, міністр закордонних справ Б.Тарасюк, віце-прем’єр-міністри України О.Рибачук і Р.Безсмертний, секретар РНБО П.Порошенко, голова фракції “Наша Україна” М.Мартиненко, перший помічник Президента України О.Третьяков.

На цій нараді, яка тривала кілька годин, вже вкотре розглядалася ситуація довкола заяви О.Зінченка. Ключовими питаннями стали претензії, висловлені до Ю.Тимошенко. Обговорювалася тема ймовірної причетності прем’єра до скандальних заяв її радника М.Бродського і екс-держсекретаря О.Зінченка. Микола Мартиненко заявив, що всі ці скандали – справа рук самої Юлії Тимошенко. Серед доказів він назвав її виступ на засіданні уряду 3 вересня, коли вона публічно заявила, що М.Мартиненко і П.Порошенко отримали хабаря у сумі 50 млн.доларів від російського бізнесмена Абрамова. Він навів також інший факт – зачитування і смакування нею на засіданні Кабінету Міністрів 5 вересня найбільш скандальних витягів із заяви О.Зінченка. Висловили звинувачення на адресу  Ю.Тимошенко і Роман Безсмертний та Олександр Третьяков. Як доказ, вони повідомили про її зустріч із О.Зінченком коло ресторану “Розгуляй” 3 вересня. До речі, згодом у ЗМІ з’явилися повідомлення про зустріч Ю.Тимошенко із О.Зінченком напередодні його скандального виступу. Зокрема, кореспондент “Української правди” Сергій Лещенко  17 вересня прямо запитав Юлію Володимирівну: “Чи узгоджував свої дії О.Зінченко перед відомою скандальною прес-конференцією? Наскільки відомо, у вас була тривала зустріч за два дні до того?”* На це запитання Ю.Тимошенко не дала негативної відповіді і водночас не заперечила сам факт зустрічі. Вона перевела її у русло; тривалості: “Ні, за два дні до того не було тривалої зустрічі, й узагалі, я переконувала Олександра Олексійовича не подавати у відставку, а спробувати щось змінити, перебуваючи у владі. Бо там людина має значно більше можливостей”.** Отже, Ю.Тимошенко підтвердила факт зустрічі із О.Зінченком перед його відставкою і навіть пропонувала йому не робити такого кроку. Нагадаю, що ідея піти у відставку народилася в О.Зінченка після 31 серпня, коли його робота як Держсекретаря зазнала гострої критики з боку Президента. Отже, Ю.Тимошенко фактично визнала, що зустрічалася з О.Зінченком після цієї дати, тобто, задовго до його прес-конференції 6 вересня 2005 року. Але під час наради в кабінеті Президента України вона категорично заперечувала цей факт.

Р.Безсмертний і М.Мартиненко заявили, що, на їх думку, скандальні виступи М.Бродського і О.Зінченка були організовані Ю.Тимошенко для того, аби відволікти увагу суспільства і Президента від скандалу, пов’язаного із спробою силоого захоплення Нікопольського феросплавного заводу групою “Приват”, яке здійснювалося 1 вересня цього року за безпосередньої підтримки та участі прем’єра.

Взявши слово, Ю.Тимошенко усіляко відхрещувалася від заяв М.Бродського і О.Зінченка, заявила про свою непричетність до їх організації, запевнила, що М.Бродський нею звільнений з посади радника голови уряду, а сам він вийшов із партії “Батьківщина”, тому вона на нього не має жодного впливу, як і на О.Зінченка. Щодо звинувачень про зустрічі із О.Зінченком, то Юлія Володимирівна заявила, що це неправда, бо вона вже забула, коли з ним бачилася. А на завершення майже в істериці закричала: “Вікторе Андрійовичу! Дайте ікону і я на ній присягну, що сказане проти мене – неправда”. Від цих слів прем’єра Президент зм’як, дещо зніяковіли і всі присутні.

_______________________________________________
*Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко // Українська правда. – 2005. – 20 вер. // Львівська газета. – 2005. – 22 вер. – С.6.
** Там же.

І хоча в кабінеті Президента України ікон є чимало, сама Ю.Тимошенко не виявила великого бажання втілити сказане, але ті слова справили певне враження на присутніх і добре запам’яталися всім.

Після цього Ю.Тимошенко раптово змінила тактику і несподівано для всіх заявила про необхідність кадрових змін, без яких, на її думку, суспільство не повірить у здатність влади адекватно реагувати на виклики часу.

У ході нової дискусії П.Порошенко написав заяву про відставку з посади секретаря РНБО і подав її Президенту. Цим самим він продемонстрував, що поважає себе і не тримається за владу, і, окрім цього, такий вчинок позбавляв недругів можливості спекулювати на тому, що, користуючись високою посадою, він чинить тиск на слідство. Р.Безсмертний вніс пропозицію про радикальні заходи аж до відставки всього складу Кабінету Міністрів України. Такий крок, крім усього іншого, давав можливість безболісно звільнити із уряду осіб, які допустили не лише недоліки, а й відверті провали в роботі. Однак після чергової дискусії зупинилися на компромісному варіанті: Президент посилає у відставку секретаря РНБО П.Порошенка, голову СБУ О.Турчинова, Генерального прокурора С.Піскуна, віце-прем’єр-міністра із гуманітарних питань М.Томенка та міністра економіки С.Терьохіна. Із цим Ю.Тимошенко погодилася. Мотиви відставки зазначених осіб були досить поважними.

С.ТЕРЬОХІН. У вину йому ставились допущені грубі помилки в економіці, бензинова, м’ясна і цукрова кризи, неякісна підготовка законопроектів, невдачі на шляху України до СОТ, провал переговорів з Росією щодо ЄЕП.

С.ПІСКУН. Відсутність результатів розслідування резонансних кримінальних справ, відверте “гальмування” розслідувань по окремих важливих і резонансних справах, витік важливої інформації зі стін Генпрокуратури.

М.ТОМЕНКО. Вкрай низька виконавська дисципліна і повна нездатність очолити діяльність гуманітарної сфери уряду. На цій нараді наводились цифри – М.Томенко відреагував менш ніж на 30% доручень та розпоряджень Президента України, решта залишилася взагалі без жодної реакції! Скарги на його бездіяльність чулися з усіх галузей: медицини, освіти, охорони здоров’я, соціального захисту населення.

О.ТУРЧИНОВ. Продовження ганебної практики стеження за політиками та іншими громадянами та систематичне прослуховування їх телефонних розмов, про що, зокрема, із заявами публічно виступив Голова Верховної Ради України В.Литвин.

Крім вищеназваних посадових осіб, Ю.Тимошенко наполягала і на увільненні першого віце-прем’єр-міністра А.Кінаха, міністра сільського господарства О.Баранівського і міністра внутрішніх справ Ю.Луценка, але ці пропозиції Президент відхилив.

Нагадуємо, що П.ПОРОШЕНКО сам написав заяву про відставку, аби заспокоїти громадську думку щодо можливого тиску на слідство під час розслідування скандальної заяви О.Зінченка.

На вечірній нараді також була досягнута домовленість про спільну участь у наступній виборчій кампанії 2006 року у форматі єдиної коаліції “Сила народу”.

Закінчення наради у Президента було досить пафосним – Юлія Тимошенко висловила свою радість досягнутим компромісом, взяла Віктора Ющенка за руку і сказала, що вона навіки з ним та наговорила багато інших милих серцю і вухам речей.

ІХ. Нічне збіговисько

1.Нарада в лісі

Нарада у Президента України 7 вересня 2005 року закінчилася близько одинадцятої години вечора і всі її учасники роз’їхались, маючи надію, що гострий конфлікт нарешті вдалося подолати. Однак не так сталося, як гадалося.

По дорозі до своєї дачі у Кончі-Заспі Юлія Володимирівна запросила туди своїх близьких соратників та друзів. Впродовж ночі з 7 на 8 вересня на її дачі побували радник Прем’єр-міністра України Михайло Бродський, голова СБУ Олександр Турчинов, Генеральний прокурор України Святослав Піскун, міністр оборони України Анатолій Гриценко, віце-прем’єр-міністр України Микола Томенко, відома журналістка Юлія Мостова із протимошенківського “Дзеркала тижня”, яке “мочило” Президента більше ніж усі опозиційні видання. Побували на дачі у цю тривожну ніч й інші високі достойники. По дорозі на дачу Ю.Тимошенко мала ще кілька важливих розмов і зустрічей.

У повному форматі нарада на дачі не проводилася. Впродовж майже цілої ночі йшли гарячкові наради: одні приїжджали – інші відбували. Тоді обговорювалися дії на завтрашній і наступні дні.

Після обговорення ситуації, на дачі Ю.Тимошенко було прийнято рішення про проведення Миколою Томенком о 9 годині ранку прес-конференції в УНІАН, на якій він мав оголосити про свою відставку з поста віце-прем’єр-міністра України, висловити підтримку О.Зінченку та закликати до другого етапу Помаранчевої революції. Інформацію про відставку М.Томенка та плановану прес-конференцію було негайно передано для розміщення в мережі Інтернет. О 2-й годині 27 хвилин вже 8 вересня 2005 року вона вперше з’явилася в популярному інтернет-виданні “Українська правда”. Одночасно пророблялися заходи щодо організації прямої телетрансляції цієї прес-конференції. Вже вночі вдалося домовитися із керівництвом каналу “НТН”. Ці факти свідчать про дуже поспішні і гарячкові приготування соратників Юлії Тимошенко до 8 вересня. Вони були певні, що В.Ющенко здійснить лише невеликі кадрові перестановки, згідно досягнутих напередодні домовленостей.

________________________________________
* Українська правда. – 2005. – 11 вер. // www.Pravda.com. ua

Це підтверджується розміщенням разом із нічною інформацією М.Томенка в “Українській правді” повідомлення, що “у четвер Президент Ющенко збирається оголосити про кадрові перестановки”.

Саму прес-конференцію М.Томенка та її пряму телетрансляцію організовували для вчинення чергового скандалу в Українській державі. Показово, що її намагалися провести за годину до вже оголошеної у ЗМІ прес-конференції Президента України Віктора Ющенка, який мав висловити свою позицію щодо заяви екс-держсекретаря О.Зінченка від 5 вересня. У тому, щоб перебити його та створити Президенту додаткові труднощі, і полягала мета прес-конференції М.Томенка.

Наради на дачі Юлії Тимошенко, які у різному складі учасників тривали цілу ніч з 7 на 8 вересня 2005 року, прийняли одне принципове рішення – рішуче йти на загострення ситуації. Як згодом заявив, перебуваючи у Львові, Віктор Ющенко, “на нічній нараді у лісі пророблялися плани організації  імпічменту”. Хто вносив таку пропозицію можна лише здогадуватися, але суть зводилася ось до чого. Мовляв, існують банківські документи, які засвідчують фінансування виборчої кампанії В.Ющенка відомим російським бізнесменом Борисом Березовським. Викид цих документів через пресу має спричинити ще один значно потужніший скандал. У такому випадку неодмінно постане питання легітимності Президента, а відповідно потягне за собою процедуру імпічменту.  З цією метою запросили на дачу і Генерального прокурора України С.Піскуна. Святослав Михайлович не лише висловив готовність служити закону і Конституції, а й запевнив, що забезпечить відповідне рішення Верховного Суду України.

Вже підраховували потрібну для такої важливої справи кількість голосів в українському парламенті та обговорювали можливість проведення ще до Нового року дострокових виборів Президента України. Навіть готувалися влаштувати новий Майдан і звезти на нього не меншу кількість українців, ніж у листопаді 2004 року. Цей безсоромний і цинічний захід назвали другим етапом Помаранчевої революції.

У розпал цих небачених досі прожектів і відвертої маячні хтось із присутніх несміливо запитав: “А як на це відреагує світове співтовариство?” Це дещо остудило гарячі голови і найбільш тверезий серед цієї збудженої компанії муж Анатолій Гриценко запропонував подзвонити послу США в Україні пану Джону Гербсту. Оскільки лише він один із присутніх вільно володів англійською мовою, то йому й доручили цю місію.

О 2-й годині ночі у посла США пролунав телефонний дзвінок українського урядового зв’язку. Спросоння посол не відразу зрозумів, що сталося в Україні, тому йому протягом цілої години розповідали про плани і наміри групи людей, яка зібралася на дачі Прем’єр-міністра України. Уважно вислухавши прохачів посол відповів, що світове співтовариство інакше як заколотом не назве українські події. Крім цього, він висловив власне обурення нічною таємною нарадою вищих українських урядовців.

Після такої відповіді дачу Юлії Тимошенко спішно залишив генпрокурор С.Піскун і міністр оборони А.Гриценко, який, до того ж, різко відмежувався від заявлених на нараді намірів. Хто після цього залишився поруч із “королевою революції”, потрібно запитати у неї самої.

Далі події розгорталися  так. Посол США пан Джон Гербст відразу ж подзвонив Президенту України, однак той не підняв слухавку, тому він розповів все віце-прем’єр-міністру Олегу Рибачуку, який досконало володіє англійською мовою. О.Рибачук відразу ж доповів про нічні пригоди Президенту.

Вже згодом, 11 вересня 2005 року, демонструючи своє невдоволення урядовцями, які брали участь у нічній нараді на дачі Ю.Тимошенко із 7 на 8 вересня, Президент України В.Ющенко наголосив: “Я відверто скажу, мені набридли нічні зібрання певних осіб за Києвом для визначення майбутнього України. Вони це майбутнє визначати не будуть. І крапка”.*

О 7-й годині ранку про нічні події на дачі донесли Президенту переляканий генпрокурор і вкрай пригнічений міністр оборони. О 8-й годині до Президента подзвонила Прем’єр-міністр України і попрохала її невідкладно прийняти. Президент звелів приїхати.

2. Наслідки нічного збіговиська

Вранішня розмова Юлії Тимошенко із Віктором Ющенком у службовому кабінеті Президента України, яка мала місце 8 вересня, відома широкому загалу лише зі слів екс-прем’єр-міністра. Оскільки сам Президент про неї поки що не розповів, то будемо слугуватися варіантом оповіді Ю.Тимошенко. Принагідно зауважимо, що у цей день об 11-й годині Президент України у прямому ефірі мав провести прес-конференцію, що вже була анонсована.

Отож, слово Юлії Тимошенко: “Я кинула все і приїхала до Президента. Ми спілкувалися за двадцять хвилин до початку прямої прес-конференції, коли він відправив уряд у відставку. Я сіла поряд з ним, взяла його руку в свої руки і сказала: “Вікторе Андрійовичу, до ефіру залишилося декілька хвилин, і я вас прошу, не руйнуйте авторитет нашої революції. Давайте зараз вийдемо до преси разом і скажемо, що поки ми разом – стабільність в Україні є гарантованою”.*

___________________________________________
* Українська правда. – 2005. – 11 вер. // www.Pravda.com.ua

Саме в цей час, коли Юлія Володимирівна облесно умовляла занадто доброго і дуже легковірного Віктора Ющенка (на цій його людській слабинці вона постійно грала), йому доповіли про те, що телеканал НТН транслює прес-конференцію віце-прем’єр-міністра Миколи Томенка, який висловив свою солідарність із О.Зінченком та заявив про свою відставку. Другим випадком, який розвіяв останні сумніви Президента, стала інформація, що фракція БЮТ у Верховній Раді України у повному складі щойно проголосувала за позбавлення депутатських повноважень Петра Порошенка, більше того, вона усіляко прискорювала цей процес. І це, незважаючи на те, що П.Порошенко подав у відставку та відкликав свою заяву із Верховної Ради України. Можливо, то була мить, коли Президент нарешті переконався, з ким він має справу. Очевидно, що йому стало дуже прикро.

Тепер знову процитую Ю.Тимошенко: “Президент подивився на мене, встав, підійшов до вікна, повернувся до мене спиною і сказав: “Розмову закінчено”.** Далі Ю.Тимошенко з великим апломбом заявила: “Цим самим Президент зруйнував нашу домовленість, перспективу і майбутнє. Я вважаю цей крок з боку Вік­тора Андрійовича абсолютно нелогічним”.*** Це так вважає Ю.Тимошенко, а я ось, коли дізнався правду про її тривалу лицемірну діяльність, думаю цілком інакше – на місці Президента я б її увільнив на 6 місяців раніше.

______________________________________________
*Цит. за: “Я залишаюсь!” // Виступ Ю.Тимошенко в прямому ефірі телеканалу “Інтер” // Батьківщина. Газета Вінницької обласної організації ВО “Батьківщина”. – 2005. 15 вер. – С.5.
** Там же.
*** Там же

Х.  Ще раз про нічне збіговисько

Проведення наради на дачі Юлії Тимошенко у ніч з 7 на 8 вересня 2005 року фактично привело до відставки всього уряду. Ще  увечері 7 вересня Президент України Віктор Ющенко таких намірів не мав – він вже вкотре намагався спокійно і виважено залагодити конфлікт. Нічне збіговисько його мусило дуже вразити і це зрозуміло – коли люди гострять на тебе сокиру, а прилюдно декларують любов і відданість, то це не просто вражає – це обурює до глибини душі.

На превеликий жаль, нічне збіговисько на дачі прем’єрки до сьогоднішнього дня є майже невисвітленим. Одні його учасники ще не встигли поділитися інформацією, інші тримають її у суворій таємниці, а треті, мабуть, таки колись розкажуть про це у своїх  мемуарах.

Цілком зрозуміло, що нічне збіговисько вищих українських урядовців більше нагадувало піночетівський заколот. До речі, на Майдані українці таких “цінностей” не виборювали, тому після скоєного всі заколотники просто не мають жодного морального права повчати людей та ще й посилатися на “ідеали Майдану”.

І хоча обставини та хід нічної наради на дачі Прем’єр-міністра України стали секретом полішинеля,  інформації про неї було вкрай мало.

17 вересня 2005 року, беручи інтерв’ю у Юлії Тимошенко, кореспондент “Української правди” Сергій Лещенко запитав: “Ви під час нічних переговорів напередодні відставки уряду казали, що Піскун буде у вашому списку?”* У цьому професійному запитанні фактично було аж три дуже важливих моменти. Перший. Чи мала місце нічна нарада? Другий – чи на ній Юлія Тимошенко обіцяла генпрокурору С.Піскуну прохідне місце у своєму виборчому списку? І третє. Якщо Ю.Тимошенко таке обіцяла, то за що саме? Адже для того, аби С.Піскун, який свого часу подав Верховній Раді України подання про надання згоди на  притягнення Ю.Тимошенко до кримінальної відповідальності та із яким у неї був гострий конфлікт, потрапив на прохідне місце очолюваного нею виборчого списку, потрібні були надзвичайно важливі підстави. Такими, на думку автора цих рядків, могло бути лише одне – порушення кримінальної справи проти Президента України, надання спеціального прокурора і спеціального слідчого, сприяння справі винесення відповідного рішення Верховного Суду України, що забезпечувало б процедуру імпічменту та відкривало перспективи дострокових президентських виборів. Мабуть, саме про це і йшла вузькокелійна мова на нічній нараді.

_________________________________________
* Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. – 2005. – 20 вер. // Львівська газета. – 2005. – 22 вер. – С.6.

А ось дослівна відповідь Ю.Тимошенко: “Я тільки раз проводила переговори вночі, коли Президент подав пропозиції, щоб зберегтися уряду. А так уночі я або працювала в уряді, або спала. І ніяких кулуарних переговорів не проводила”.*

Цими словами Ю.Тимошенко підтверджує факт проведення наради вночі з 7 на 8 вересня. На це вказують її слова: “Коли Президент подав пропозиції, щоб зберегти уряд”. А такі пропозиції він вніс, як добре відомо, ввечері 7 вересня.

Що стосується твердження Ю.Тимошенко, що вона “ніяких кулуарних переговорів не проводила”, то вони вже вкотре викликають гірку посмішку – це третє речення її відповіді кореспонденту цілком спростовується першим. Тобто, вимовивши всього три речення, Ю.Тимошенко примудрилася сама ж себе заперечити. Чи не
тому вона дуже наполягала на тому, аби це інтерв’ю було опубліковано лише після отримання її візи. А візу Юлія Володимирівна накладає після уважної вичитки матеріалів її радниками з делікатних питань та політтехнологами. Інтерв’ю в “Українській правді” без візи з’явилося лише тому, що журналіст ніяк не міг узгодити текст, бо, як він пише, помічники екс-прем’єра говорили, що вона дуже зайнята консультаціями. Кореспондент згадує, що коли він був в центральному офісі ВО “Батьківщина”, то такі консультації відбувалися із Степаном Гавришем і Богданом Губським. Цілком зрозуміло, що в цей час якесь інтерв’ю для Ю.Тимошенко  було не так важливе, ось і побачили світ речі, які за інших обставин, очевидно, були б приховані від сторонніх очей.

У цьому ж інтерв’ю було і таке запитання до Ю.Тимошенко: “Це правда, що після вашої відставки під час численних нарад готувалися до варіанту другого Майдану?”**

На це чітке і пряме запитання Юлія Володимирівна дала явно ухильну відповідь: “Я ніколи не порушу стабільності в державі своїми руками. Якщо це робить Президент, то це його вибір. Я діятиму лише методами в межах Конституції”.***

Але журналіст був наполегливим і ще раз запитав: “Тобто ви проти другого Майдану чи за?”

На цей раз Ю.Тимошенко дала, хоч і знову ухильну, але більш конкретну відповідь: “Я вірю в те, що люди прийшли б на Майдан і багато чого тепер змінили б. Але не хочу, щоб це виглядало, як започаткування нестабільності в державі. Тому не можу дозволити собі цього, навіть якщо мені дуже хочеться звернутися до Майдану. Щоб це не було сигналом світу, що в Україні знову почалися дестабілізаційні дії”.*

_________________________________________
*Лещенко С. Розмова з Юлею Тимошенко. // Українське правда. – 2005. – 20 вер. // Львівська газета. – 2005. – 22 вер. – С.6.
**Там же.
***Там же.

Отже, досвідчений журналіст таки витиснув із Ю.Тимошенко хоч і не пряме, але чітке зізнання, що їй “дуже хочеться звернутися до Майдану”, але з огляду на світову думку, вона від цього кроку утримується. Чи не проглядається у словах Ю.Тимошенко різка реакція посла США Джона Гербста висловлена о 3-й годині ночі у телефонній розмові з А.Гриценком? Це одне. І друге. Хоча Ю.Тимошенко прагнула замовчати ідею “другого Майдану”, про неї цілком відкрито говорив її новий полум’яний соратник Микола Томенко на галярмовій прес-конференції вранці 8 вересня 2005 року!

Із вищесказаного можна зробити висновок – оточення Ю.Тимошенко було готове закликати український народ до другого повстання. Але виникає запитання: “Заради чого?” Перший раз українці повстали за Правду, Свободу і Справедливість, а зараз мали повстати за Бродського, Юлю і Турчинова?

ХІ. Відставка уряду ю. Тимошенко

1.Позиція Президента

Раптово припинивши розмову з Юлією Тимошенко, Президент України Віктор Ющенко збирався з думками. Навмисно вчинені М.Бродським і О.Зінченком скандали, їх підготовка і організація, інформація про нічну нараду на дачі прем’єра, вкрай поспішна вранішня прес-конференція М.Томенка, його чергове  повторення звинувачень адресованих так званому “оточенню”, голосування фракції БЮТ щодо позбавлення депутатських повноважень П.Порошенка, лицемірна поведінка “королеви Майдану”, безумовно, мусили спонукати Президента до рішучих дій.

Віктор Ющенко вийшов до журналістів із запізненням. Можливо, хтось дуже прагнув, аби цього дня прес-конференція взагалі не відбулася. Це б дало шанс перегрупувати сили і спробувати вмовити Президента утриматися від рішучих кроків. Але він вийшов і сказав те, що було у нього на душі, він вів себе як чесний політик і християнин.

Президент почав з того, що коли він 23 січня 2005 року виголошував свою інавгураційну промову, то обіцяв, що в Україні буде професійна і чесна влада, яка день і ніч працюватиме на інтереси українця і держави, влада, яка діятиме однією командою, працюватиме чесно, відкрито і професійно. Президент відзначив, що до влади він взяв людей, які пройшли десятки мітингів, які стояли поруч з н